Останні шість років для мене робота над документальними проектами є невід’ємною частиною особистого життя, в якомусь сенсі мої герої займаються тим, чим займався б я сам, якби не знімав про них фільм. Це «мій народ», як казав український режисер та педагог Борис Кісін. Будь то громадські активісти з «Енциклопедії Майдану», солдати з «Братів по зброї» чи священики та волонтери за фільму «Наш капелан» - це люди, яких я надовго впускаю у власне життя, з якими я проживаю більшість робочого часу, які стають моїми друзями та другою родиною. Нас єднають не тільки спільні погляди чи громадянські позиції, це ще й щось на загальнолюдському рівні – розуміння, що життя неможливе без служіння вищій меті, що свобода – це відповідальність, що жити – значить віддавати більше, ніж брати.

Саме такі якості я одразу впізнав у майбутніх героїв фільму «Лимани», коли випадково з ними познайомився під час зйомок іншого проекту в нашій мальовничий Бессарабії. Іван Русев та Ірина Вихристюк – керівники чудової команди співробітників Національного парку «Тузловські лимани» – це «мій народ», люди близькі по духу. І я одразу зрозумів, що зроблю про них фільм – мене полонив контраст двох стихій: спокійної райської природи парку та жорсткої небезпечною боротьби, яка ведеться за збереження цього куточку українського раю.

Отже, з одного боку, маємо стихію природи: чудові краєвиди, море, степи, лимани, пелікани, сірі журавлі… Ця стихія жива, прекрасна та повільна, вона живе у іншому часовому вимірі. Це міфічний земний Лад, який ми мріємо здобути. А з іншого боку – стихія Хаосу та Зла – втручання людини, яка в бездумній короткозорості знищує все довкола себе а врешті решт – і себе.

І між цих двох стихій – маленька купка людей, які намагаються узгодити ці дві протилежності, це люди між Ладом та Хаосом, справжні античні герої. Недарма вони самі називають свій парк «Корона Посейдона».